Пориваючи з росією, варто нарешті порвати і з нашим спільним радянським минулим, де міфотворчість була чи не основою державної політики. У цій статті ми хотіли б розвінчати один з міфів радянської пропаганди, не називаючи його. Натомість проаналізуємо, якими були наслідки реалізації сталінського плану перетворення природи.

 

«Мы не можем ждать милостей от природы; взять их у нее — наша задача»

Кожен ґвинтик радянського механізму мав працювати для побудови кращого життя – спочатку соціалізму, а після 1935 року, коли соціалізм начебто був побудований, – комунізму. На світле комуністичне майбутнє мали працювати всі – дорослі і діти, робітники й селяни, учені й кухарки, а ще… річки, ліси, болота й цілина. Природа не була винятком і, за відомим усім висловом, таки була винна колгоспу.

Російський біолог Іван Мічурін, слідуючи радянській ідеології, колись сказав: «Мы не можем ждать милостей от природы; взять их у нее — наша задача»[1]. Цей принцип, очевидно, ідеально вкладався в «Сталінський план перетворення природи», втілення якого було заплановане протягом 1948 – 1965 рр.

План передбачав масштабне втручання в природне середовище, звісно, задля “блага радянського суспільства”. Приборкати або ж перетворити природу було необхідно для пом’якшення клімату на посушливих територіях (від степових областей України до Алтаю). Ці заходи мали дати більші врожаї. І якщо на заході успіхи в сільському господарстві намагалися здобути за рахунок технологічного прориву, країна Рад для цього або освоювала нові території, або змінювала під потреби сільського господарства наявні.

До цієї “геніальної” ідеї, очевидно, підштовхнула посуха 1946 р. Частину зерна СРСР тоді вивозив як допомогу до країн Центральної Європи (створення соціалістичного табору треба було фінансувати). А ще післявоєнна розруха, голод. Хто винен? Погода (читаємо «природа»). Від колапсу країну міг врятувати тільки, як писали в радянських енциклопедіях, геній товариша сталіна (цікаво, що цей геній, правда, не лише сталіна, до колапсу країну і призводив).

В Україні за планом Коби мали створити кілька тисяч кілометрів державних лісосмуг на сільськогосподарських угіддях, побудувати канали і зрошувальні системи, осушити великі площі раніше не використовуваних земель та вести на них сільське господарство; збудувати потужні гідроелектростанції на Дніпрі.

 

Полезахисні лісосмуги: хороша ідея, але не склалося

Створення полезахисних насаджень у країні Рад мало позитивні наслідки на сільське господарство південних та східних регіонів УСРС. Врожаї справді збільшились. «Ефект впливу посадки полезахисних лісових смуг на врожайність захищених ними полів забезпечував зростання врожайності зернових культур на 25-30%, овочевих – на 50-70%, трав – на 100-200%» [2].

Утім, насправді проблема посух та пилових бур виникла не в 1946 році: з 1892 – 1983рр. Російська імперія, а згодом СРСР пережили як мінімум 27 сильних засух [2].

В імперії питання намагався вирішити професор Санкт-Петербурзького університету Василь Докучаєв. Після посухи 1891р. учений розробив план боротьби із засухами, зокрема, на півдні України. Частиною плану було створення лісосмуг. Саме висновки Докучаєва лягли в основу Великого сталінського плану, а не «геній сталіна», як може здатися на перший погляд.

Однак реалізація правильних докучаєвських ідей кульгала. За часів Докучаєва лісосмугами займалися фахівці, для сталінського ж плану їх вже не залучали. Не завжди виконавці розуміли регіональні особливості степових екосистем. Не вистачало коштів, часто заважала недбалість місцевої влади. У 1953 році план у частині полезахисних лісонасаджень згорнули. Такі справи: волюнтарист Микита Хрущов не був зацікавлений у створенні полезахисних лісосмуг. Його цікавила кукурудза…

Однак, після пилової бурі 1969 р. уряд Української РСР вирішив доробити сталінський план. Протягом кількох років ухвалювалися різні постанови, які мали б завершити почате в 1948-му році. Але обсяги висадженого мало нагадували надійну систему полезахисного лісонасадження:

З 1971р. протягом 20 років було посаджено 154,5 тис. га полезахисних лісосмуг.

З 1950р. протягом 10 років було посаджено 440 тис. га полезахисних лісосмуг [2].

 

Рукотворні моря – чи треба було?

“Особливу увагу цензор вимагав звернути на тематику, присвячену охороні природи. В газеті не повинно було з‘являтися нічого критичного щодо будівництва гребель та загнивання водосховищ на Дніпрі…”

Валерій Марченко, дисидент

«Клопоти з редагуванням»

Урал, 1976 рік

Спорудження гігантських гідроелектростанцій із водосховищами на Дніпрі стало яскравим прикладом ігнорування природних законів. З одного боку, каскад гідроелектростанцій і водосховищ дозволив забезпечити населення та промисловість електроенергією і водою. З іншого, сучасні дослідження доводять: використання великих гідроелектростанцій як мінімум економічно невигідне, ба більше, завдає значної шкоди довкіллю. Так, у США на гідроелектростанції припадає лише 6% виробленої електроенергії [3].

До чого призвело створення великої кількості водосховищ на Дніпрі?

1. Понад 3 мільйони людей втратили своє майно або ж вимушено переселилися зі своєї малої батьківщини. Щоб створити рукотворні моря, загалом затопили 709,9 тис. га земель, з них 197,6 тис. га – піщаних та непридатних для використання, 216,5 тис. га – лісів і дрібнолісся, 177,6 тис. га – сінокосів, пасовищ, 73,2 тис. га – орних земель, садів, садиб [4].
2. Через зарегулювання Дніпра (в басейні річки створили 564 водойми) сформувалися ділянки постійного стояння ґрунтових вод і підтоплення. Замулення малих річок і втрата ними дренуючої здатності спричинили систематичне підтоплення від 400 до 700 населених пунктів і 60-200 тис. га сільськогосподарських угідь [2].
3. Знищувалися унікальні природні ландшафти. Кінські плавні або ж Великий Луг – природний комлекс з лісами, озерами, старицями, який займав до 80 000 га між Дніпром і притокою річки Кінка, був майже повністю похований під водами Каховського водосховища.
4. Гідробіологічний режим річок і озер зазнав негативних змін, а ще якість води та рибопродуктивність. Через стоячу воду в дніпровських водосховищах її цвітіння (евтрофікація) стало звичним явищем. Зменшився видовий склад тваринного і рослинного світу. Спорудження Каховської та Кременчуцької ГЕС перекрило хід на нерест осетровим, яких раніше було чимало в Дніпрі. У річці зникли й інші види риб – лосось, чорноморсько-азовський осетер та оселедець, білуга, шип, річковий вугор [2].
5. Ніхто не врахував, що спорудження водосховищ призведе до зміни форми берегових схилів. Через обвали берегів унаслідок підтоплення затоплювалися балочні заплави. Так було завдано чимало збитків цінним угіддям, розмивалися дороги, змивалися родючі шари ґрунту [2]. Виникла необхідність укріплення берегових ліній, що вимагало і вимагає значних коштів.
6. Через старіння гребель з часом посилюється ризик їх руйнувань. Ремонтні роботи також потребують значних коштів.
7. Страждала й історична спадщина. До прикладу, під час спорудження Київського водосховища через затоплення було знищено тисячі пам’яток історії, археології та культури (тільки поселень доби Давньої Русі — понад 300). Затопили також населені пункти, згадані ще в XI ст. (наприклад, Старосілля). Відомо, що в Старосіллі розміщувалася літня лабораторія біологічної станції ВУАН, заснована в 1918 році В. Вернадським [6].

 

НедоОсушене Полісся

Постраждало від сталінського плану і Українське Полісся, яке влада прагнула осушити для «ведення ефективного сільського господарства». За планом, за 15 років в Українській РСР мали осушити 1897 тис. га. Утім, після старту кампанії виявилося, що на осушених землях кількість скошених трав зменшилася. У басейні Прип’яті багато річок були повністю або частково спрямлені і каналізовані. Через осушення біорізноманіття збідніло, чимало аборигенних видів, включаючи 31 вид судинних рослин і майже 20 видів наземних ссавців, було втрачено [2].

Від осушення боліт постраждали не самі лише болота, а також прилеглі до них території. Приміром, у 1948 р. за ініціативи Хрущова почалися активні меліоративні роботи на Ірпені. За кілька років заплава річки була знищена, річку ж перетворили на канал.

Осушення заболочених територій більшою мірою здійснювали з порушеннями технологічних вимог. Не вистачало фахівців.

Площі знищених осущенням територій вражають. Дослідниця Ганна Чепурда наводить такі дані: «У тій же Житомирській області у 1959 р. було проведено осушення луків, пасовищ і перезволожених земель на площі 6362 гектари… Силами колгоспів Волинської області в 1959 р. підготовлено до господарського використання понад 5000 га заболочених площ, на яких було виконано меліоративні та культуртехнічні роботи (викорчовування дерев і чагарників, зрізування купин, вирівнювання поверхні, розчищення землі від каміння, меліоративна оранка, залуження тощо). А всього розорано малопродуктивних кормових угідь більше 25000 га»[2]

Загалом у другій половині XX ст. в УСРС побудували 1130 осушувальних систем. Більшість з них працювали нестабільно, потребували постійного догляду, інколи досить дорогого. Часто осушені землі так і не використовувалися для сільськогосподарських потреб, або ж використовувалися досить неефективно.

У розвинених країнах осушення боліт визнано нерентабельним, у деяких державах це заборонено робити законодавством з огляду на цінність болотних екосистем. Не менш важливо, що процес осушення боліт прискорює зміну клімату через вивільнення двоокису вуглецю…

Про ставлення радянської влади до охорони довкілля можна написати десятки статей, аналізуючи різні аспекти та періоди існування країни Рад. Справді, у тоталітарній державі і партія, і громадяни на словах щиро поділяли зобов’язання цінувати та оберігати природу. Міф про турботу про довкілля в СРСР завжди починається, як і багато інших: «А вот в наше врємя…». Однак навіть невеличкий аналіз реалізації масштабної кампації з перетворення природи вщент розбиває стереотип про бережливе ставлення до природи в радянському союзі. Натомість є показовим прикладом того, що в сучасному світі називають «екоцидом» – екоцидом заради збільшення виробництва, модернізації, технологічного прогресу та, зрештою, заради перевершення Заходу. Або просто для того, щоб кожен з колгоспів і радгоспів міг сказати, змагаючись з сусідами, що на його території “не гуляє” жодного гектару земель.

Чи можемо ми говорити про успішність цих перегонів? Абсолютно ні. Утім, можемо зробити висновки про те, що економічний розвиток держави неможливий без врахування інтересів природи.

 

Тетяна Шаміна

Джерела:

1. Ковда В. Великий план преобразования природы. Москва : Издательство Академии наук СССР, 1952. 115 с.
2. Чепурда Г. М. «Великий план перетворення природи» (1948 – 1965 рр.): український вимір : дис. … д-ра іст. наук : 07. 00. 01. Черкаси, 2017. 426 с.
3. Великі гідроелектростанції дуже шкодять навколишньому середовищу: як саме?. https://www.bbc.com/. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/features-46118920.
4. Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води. — К., 1997. — 92 с. Архів оригіналу за 4 серпня 2018. Процитовано 23 вересня 2009.
5. Паньків З. Еволюція землекористування в Україні : монографія. Львів : МОН, молоді та спорту України Львів. нац. ун-т ім. Ів. Франка, 2012. 188 с.
6. Перегуда В. Затоплені села Київського Полісся ХХ століття. vikz.org.ua/. URL: https://vikz.org.ua/zatoplen-sela-ki-vskogo-pol-ssya-hh-st-.html.