Понад 100 років тому Франція віддала на довічне відновлення дикої природи 1200 квадратних кілометрів родючих земель після їх понівечення під час Першої світової війни. Саме такий сценарій, прийнятний для розвинутих країн Західної Європи, варто планувати й в Україні, де ставлення до охорони довкілля та екологічної безпеки не має поступатись стандартам західноєвропейських держав.
Дивлячись на супутникові знімки Ізюмського району Харківської області до і після бойових дій, навіть без відповідної кваліфікації, можна припустити, що використання такого поля після війни буде ускладнене та небезпечне.
Фото Maxar Technologies
Фото Maxar Technologies
Застосувавши методику обрахунку наслідків обстрілів для ґрунтів, що була розроблена нашими колегами з МБО “Екологія-Право-Людина” для сходу України, можемо зробити невтішні висновки. На знімку зображена ділянка полів, засіяних озиминою, площею в 1 км². Тут ми нарахували 480 воронок від снарядів калібру 82 мм, 547 воронок від снарядів 120 мм і 1025 − калібру 152 мм. Лише (!) на цьому квадратному кілометрі поля в ґрунт потрапило 50 тонн заліза, 1 тонна сполук сірки та 2,35 тонн міді. Важко обрахувати обсяг важких металів і інших сполук, кількість яких менша. Крім того, вибухами вивернуто щонайменше 90 000 тонн ґрунту. Годі навіть припустити скільки пального потрібно для відновлення ще нещодавно рівної поверхні поля.
Ми не можемо порахувати воронки для всієї зони бойових дій (хоча після війни у В’єтнамі їх таки порахували й отримали 2,5 мільйони). Війна триває, щодня додаються сотні таких ран на поверхні землі. Тому завданням на зараз є не стільки обрахунок, скільки спроба відповісти на питання: “Яке майбутнє варто планувати для таких пошкоджених територій?”
Шкода полям = шкода природі
Серед екосистем, що зазнають негативного впливу воєнних дій, найбільше з усіх страждає екосистема ґрунту. Визнання ґрунту природною екосистемою дозволяє розглядати пошкодження полів як природоохоронну проблему.
Велика кількість дрібних організмів, що створюють і підтримують ґрунт, а також його біологічний покрив − трави, мохи, лишайники й гриби − є найбільш вразливими через фактичну відсутність мобільності. Інакше кажучи, усі живі організми в товщі ґрунту або ті, які захищають від ерозії його поверхню, не здатні покинути ділянку, на якій відбувається вибух боєприпасу, або захистити себе від негативних впливів. Такими впливами передусім є короткострокова руйнівна дія вибухової хвилі та довготривала дія хімічного забруднення.
Детонація боєприпасів наземного ураження = хімічному забрудненню ґрунту
У результаті розриву боєприпасів будь-якого калібру відбувається часткова хімічна реакція, що призводить до забруднення ґрунтів та атмосфери. Окрім відносно безпечних СО2 та водяної пари, у процесі окиснення 1 кг вибухівки в повітря потрапляє кілька десятків куб. м токсичних газів: SO2, NOx, CO (в тому числі, ароматичні вуглеводні, які є значно токсичніші, ніж звичайні). Урешті, з атмосфери оксиди сірки та нітрогену повернуться в ґрунт через кислотні дощі, які змінюють рН ґрунту та викликають опіки рослин[1]. Виходить, ґрунт стає кінцевою ланкою хімічного ураження боєприпасами.
У землі залишається частина металевих уламків та речовин, що не прореагували; решта розлітаються та осідають довкола (уламки до 300 м, невикористані реагенти − до 35 м). На жаль, уламки несуть за собою також чималу загрозу. Найчастіше оболонки боєприпасів виготовлені з чавунного сплаву, до якого, окрім заліза і вуглецю, додають сірку та мідь. Артилерійські снаряди калібру 120 мм та 152 мм дають відповідно 1600–2350 та 2700–3500 уламків масою від 1 г![2]. Таким чином, хімічні елементи з поверхні уламків будуть окислюватися (зокрема мідь є важким металом, окремі сполуки якого можуть бути досить токсичними), надходити до колообігу речовин довкілля та включатися до трофічних ланцюгів. Крім того, частина боєприпасів мають елементи, виготовлені з використанням збідненого урану.
Обсяг викидів від вибуху фугасних боєприпасів (тих, які розриваються на поверхні землі або при незначному зануренні в неї) ми можемо оцінити дистанційно, за допомогою супутникових знімків. А от як порахувати кількість не здетонованих снарядів (таких в різних випадках від 3% до 30%)? Ці питання залишаються без відповіді. Тому всі обрахунки можуть лише вказати нам на масштаб проблеми, але не дати точну цифру.
Ерозія ґрунтів = зміна його складу та рослинності
Руйнування значного масштабу спричиняє й сама вибухова хвиля. Приміром, 250-кілограмова бомба, детонуючи, може залишити по собі воронку діаметром до 8 метрів і глибиною до 4 метрів. Від вибуху завжди “викидається” якась частина ґрунту. З урахуванням того, що в середньому 1 кг вибухової речовини = 1,5 м³ вивернутого ґрунту, то у випадку із 250-ма кілограмами рахунок піде на сотні (якщо бути точним, то 375) кубометрів. Оголений ґрунт в утвореній воронці ущільниться по стінках, адже основна дія ударної хвилі припадає саме туди.
Ущільнений − це деградований за своєю структурою ґрунт, адже в ньому змінена інтенсивність процесів, які домінували на довоєнному ґрунтовому ландшафті (гуміфікація, вилуговування, вивітрювання і, звісно, колообіг вологи). Відмінні процеси ґрунтоутворення неодмінно призведуть до зміни складу ґрунту, як от у Центральній Європі, де й досі з цим стикаються після Першої світової війни. Швидкість відновлення ґрунту − справа неймовірно часозатратна, глобальна середня швидкість його утворення становить близько 0,06 мм/рік[3].
Стосовно природної рослинності, то, очевидно, поблизу місця вибуху її фактично не залишається. Трапляються випадки коли вибух руйнує також водонепроникний шар корінних порід. У такому випадку пришвидшується просочування води в ґрунт, вода в ній не затримується (на своєму шляху вона активно розмиває стінки вирви). Це пришвидшує відкладення органічної речовини всередині ґрунтового профілю шляхом збільшення кількості мікро- та макрофауни, але сприяє закисленню, а не збагаченню ґрунту[4]. Не варто забувати й про те, що таким шляхом агресивні забруднювачі потрапляють у водоносні горизонти та водні шляхи, деякі з них можуть переноситися далеко за межі поля бою, впливаючи на залежну від них біоту та екосистемні послуги, від яких отримують користь люди[5]. До прикладу, у 544 муніципалітетах поблизу “Червоної зони” Франції (про неї йтиметься нижче) у 2012 році було заборонене споживання питної води через надмірний вміст перхолату, який використовується у виробництві ракет та боєприпасів.[6]
Для чіткості розуміння механізму впливу детонації боєприпасів на довкілля пропонуємо роздивитись наведену нижче схему. Прослідковуючи ланцюжки реакцій, приходимо до висновку, що наслідок ерозії ґрунтів − це втрата родючого шару і вивільнення накопиченої в ньому органіки в атмосферу. Що є основною причиною глобальних змін клімату й опустелювання.
Ситуація зі збереженням багатства ґрунтів в Україні була не найкращою й у довоєнний час, адже еродованими були визнані майже 26% (16 млн га) ґрунтового покриву й понад 15% з них потребували виведення з обробітку та консервації. Руйнівний вплив такого масштабу став наслідком несталих методів ведення сільського господарства, а також розміщення багатьох розораних територій на схилах. У військовий же час ерозійні процеси будуть мати ще більший кумулятивний вплив.
Не слід забувати, що ерозію ґрунтів під час війни спричиняють не лише вибухи боєприпасів, а й прямі пошкодження ґрунтового покриву важкою технікою, а також вириті фортифікаційні споруди та окопи різних типів. Враховуючи, що більшість воєнних дій у 2022 році відбуваються в зоні поширення найродючіших ґрунтів України і Європи, вплив забруднення й ерозії на сільське господарство буде дуже значним. І вірогідно, більш значущим, ніж вплив на дику природу.
Що робити з еродованими бойовими діями землями?
Найлегше рішення, безпечне для людей і екосистем − просто покинути забруднені боєприпасами території. Як це, приміром, зробили в “Червоній зоні” (“Zone Rouge” фр.) у північно-східній Франції. Понад 1200 км² родючої французької землі в районі Верденської битви були визнані владою як “повністю розгромлені”, була введена сувора заборона доступу; територія була класифікована за ступенем пошкодження.
Згодом шляхом очищення площу особливо враженої зони вдалося зменшити до 100 км² (приблизно розміром з Париж), втім, туди все ще заборонено в’їжджати та використовувати землю в сільському господарстві. Для місцевих аграріїв та селян, безперечно, це була величезна втрата. Адже до того, як територія поблизу Вердена стала полем бою, це був розвинутий сільськогосподарський регіон, усіяний маленькими селами[7]. Тому спокуса повернутися до господарювання, а цим і підняти економіку країни була дуже сильною. Перша промислова свиноферма тут була створена ще в 1929 році, у менш небезпечній зоні. Втім, фермери із повторно заселених «жовтих» і «блакитних» зон по цей день ризикують своїм здоров’ям, підриваючи трактори на колись нерозірваних мінах, залишках війни столітньої давності. Хоч і розміновувальні роботи не зупинені, місцева влада надає оцінку у 300-700 років, які необхідні для повного очищення території нинішніми темпами. Масштаби забруднення і пошкодження ґрунтів в окремих районах Сходу і Півдня України, що відбулись навесні 2022 року під час російсько-української війни, − не менші за масштаби подій у Вердена, що відбувались століттям раніше.
Незалежно від економічного статусу країни, по всьому світу мільйони мінних гектарів залишаються під забороною − у Північній Африці, Азії, Південній Америці та Європі[8]. У Лівії третина (!) її суші вважається забрудненою наземними мінами та боєприпасами, що не розірвалися під час Другої світової війни[9].
Зазвичай держави, землі яких серйозно постраждали від обстрілів пропонують альтернативу “вибуховому” фермерству − вилучення таких територій з обробітку. Таке рішення прийняла Франція у 1918 році, країни Балканського півострова після війни 1999 року (через забруднення ґрунтів від розривів снарядів було вилучено із с/г використання 120 000 га та 2,5 млн га земель відповідно[10]) та деякі інші. З огляду на хімічне, а подекуди й радіоактивне забруднення ґрунту й води в різних місцях природа відновлюється по-різному. У деяких місцях “Червоної зони” рослинність не змогла відновитися й за понад століття.
Утім, на тій території, де довгі роки не ступала нога людини, рослини таки змогли відвоювати колись забрану в обробіток людиною територію, а вирви від вибуху боєприпасів стали частиною ландшафту, заповнившись водою й утворивши нові типи оселищ.
Реабілітація землі, розчленованої воронками, є дорогою і ресурсозатратною, тому рішення щодо неї варто ухвалювати з огляду на аналіз щільності й важкості наслідків пошкоджень. Адже альтернативний сценарій – “полишити територію в спокої і дати природі відновитись” – не потребує жодних коштів.
В’єтнамці у 1986 році вирішили заповідати ліси, що особливо постраждали від хімічного ураження (розпиленням армією США діоксину з літаків) під час китайсько-в’єтнамської війни, створивши Nui Cam Nature Reserve. Команда науковців цілеспрямовано працювала над тим, аби повернути австралійську акацію та евкаліпт у ліси В’єтнаму в тій кількості, в якій вони зростали там до 1940-х років, з деяким промисловим резервом. Їм це вдалося зробити у 2010 році.[11]
Саме такий сценарій ми вважаємо найбільш раціональним для окремих районів України, де поля особливо постраждали від бойових дій. Альтернативою цьому рішенню є вкрай ресурсозатратні варіанти:
- Вирівняти і знову засіяти?
В такому випадку ми пропонуватимемо на експорт або й самі споживатимемо хімічно забруднене зерно або олію.
- Забудувати?
Тоді територія потребуватиме дуже ретельного розмінування на великих площах і знову ж − безпечність життя в такому місці гарантувати буде неможливо. Можливо, сотні років.
При цьому, створення “червоних зон” одночасно стане і виконанням вимог чинного законодавства України щодо консервації земель та запобігання опустелюванню. Крім того, Європейська стратегія захисту біорізноманіття до 2030 року передбачає виведення з обробітку 30 % всіх сільськогосподарських земель ЄС[1]! Чудова можливість долучити і українські землі до цієї важливої ініціативи. Між іншим, саме Україна має поки найбільший в Європі досвід виведення з обробітку забруднених земель. Йдеться про Зону відчуження Чорнобильської АЕС, яка ще 30 років тому була полями й колгоспами зараз стала не просто найбільшою зеленою плямою в центрі Європи, а й отримала статус біосферного заповідника.
Василюк Олексій, Валерія Колодежна
[1] Воєнні дії на сході України — цивілізаційні виклики людству. / Львів: ЕПЛ, 2015. — 136 с.
[2] Дерев`янчук А. Й., Артилерійське озброєння і боєприпаси [Текст]: навч. посіб. / А. Й. Дерев`янчук, М. Б. Шелест. – Суми : СумДУ, 2010. – 415 с.
[3] https://education.nationalgeographic.org/resource/red-zone
[4] https://digscholarship.unco.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=1175&context=urj
[5] https://ceobs.org/geodiversity-also-needs-protection-during-armed-conflicts/
[6] https://www.messynessychic.com/2015/05/26/the-real-no-go-zone-of-france-a-forbidden-no-mans-land-poisoned-by-war/
[7] https://education.nationalgeographic.org/resource/red-zone
[11]https://e360.yale.edu/features/in_war-scarred_landscape_vietnam_replants_its_forests
