Україна вислала 15 запитів із проханням виключити РФ із міжнародних екологічних конвенцій. Серед спеціалістів немає однозначного схвалення такої ініціативи, адже вона несе із собою великі ризики для країн по обидві сторони кордону. Ми ж розглядаємо ці ризики на прикладі співпраці у транскордонних річних басейнах.
Водна залежність незалежної країни
Україна у європейському вимірі є однією з найменш забезпечених водними ресурсами країною Європи – на місцевий річковий стік припадає тільки 25-30% від загального. Це означає, що 70% водних ресурсів до країни надходить від її сусідів. Іронічність ситуації полягає у тому, що більшість водних ресурсів які використовує Україна, надходить саме від країн-агресорів – російської федерації та республіки Білорусь (по Дніпру і Сіверському Донцю). Вода до країни також надходить з Румунії та ще 15 країн Європи по Дунаю, з Молдови по Дністру, а також невеликими водотоками з інших європейських країн.
Географічне розміщення змінити не можна, тому незалежна Україна від 1991 року повинна була налагоджувати співпрацю з росією у питанні управління басейнами. Після заключення між Україною та росією Угоди про спільне використання і охорону прикордонних водних об’єктів (1992р.), спільними діями двох країн вдалося запобігти наводненню у басейні Дону на території росії, забрудненню води вниз по течії Сіверського Донця у результаті аварії на очисних спорудах у Харкові. І хоч від 2014 року така співпраця зайшла у глухий кут, очевидно, що не тільки Україна залежна від свого східного сусіда у водному питанні, але і він від неї теж. Адже річка Сіверський Донець, на берегах якої проходить сучасна лінія фронту, є найбільшою притокою російського Дону і майже повністю протікає у межах України, хоча і має витоки на території РФ.
Під час війни росіяни відкрито публікують свої плани управління Сіверським Донцем у контексті розвитку інтеграції самопроголошених республік Донбасу з росії. Хоча цілком ймовірно, що після війни їм доведеться мати справу не із самопроголошеними республіками, а з Україною, яка грає за правилами міжнародного законодавства ЄС, яке значно суворіше за українське.
Не відновлювати міжнародну співпрацю з боку останньої буде надто нерозумно. Адже від виконання україно-російських і україно-білоруських домовленостей напряму залежить водозабезпечення ¾ населення України (басейни Дніпра і Сіверського Донця), а також якість води у Чорному, а особливо в Азовському морі.
Транскордонне водне співробітництво
Протягом 1992-2001 рр. Україна уклала двосторонні міжурядові угоди по водному господарству на прикордонних водах зі всіма країнами, з якими межує. Їх зміст досить схожий, адже за основу були взяті положення Конвенції з охорони й використання транскордонних водотоків і міжнародних озер (1992 р). Ціль конвенції – змінити фокус співпраці із локальних забруднень і окремих компонентів екосистеми на комплексний підхід до управління водними ресурсами. В доповнення до Конвенції росією, Білоруссю та Україною також був підписаний протокол про воду і здоров’я. Країни взяли зобов’язання забезпечити добру якість води й доступ до неї для суспільства і кожної особи зокрема.
Транскордонне водне співробітництво України з країнами Євросоюзу в останні роки розвивається із прискоренням, адже Україна, як країна-кандидат на вступ до ЄС, взяла зобов’язання імплантувати Водну Рамкову Директиву ЄС. А ось із росією і Білоруссю спільні проекти у цьому напрямку припинені фактично. Активність у межах Водної Рамкової Директиви ЄС не стосується транскордонних україно-білоруських та україно-російських умов. Білорусь і росія не планують вступати до ЄС, тому його директиви на них не розповсюджуються.
Окупація частини території України російськими військами посилює загрози для транскордонних річок. Так, вже зараз тимчасова блокада портів на Дніпрі, а також на Чорному та Азовському морях змушує Україну активно розвивати транспортне судноплавство по Дунаю. Для цього укладають нові домовленості з сусідніми державами і змінюють законодавство, щоб могти будувати нові річкові порти. Втім, дельта Дунаю – одна з найцінніших природних територій в Центральній Європі, міжнародний біосферний резерват. І в нинішніх умовах вплив на нього може стати найбільшим за всю історію дунайського судноплавства.
Інформаційна довідка:
До водного питання також дотичні такі угоди, ратифіковані як в Україні, так і в росії:
- Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовище життя водоплавних птахів (Рамсарська конвенція).
Її метою є збереження та раціональне використання водно-болотних угідь шляхом насамперед шляхом міжнародної співпраці.
Питання про виключення росії із цієї конвенції підіймає Кабінет Міністрів України. Акцентується увага на тому, що більш ніж половина Рамсарських угідь в Україні використовуються російським агресором для ведення бойових дій проти українського народу (станом на кінець весни/початок літа). Це перш за все угіддя на побережжі Азовського і Чорного морів та пониззі Дунаю та Дніпра.
Зняття із росії зобов’язань охороняти цінні водно-болотні угіддя не можна пояснити тваринам, для яких не існує кордонів. Міжнародна співпраця визначається пріоритетною у Конвенції саме тому, що збереження риб і птахів, що мігрують, вимагає скоординованих зусиль багатьох країн.Дев’ять “рамсарських об’єктів розміщені в акваторії Азовського моря, стан якого напряму залежить від виконання міжнародних зобов’язань як України, так і росії.
У випадку виходу росії й Білорусі із Рамсарської конвенції, більш ніж 10 млн га водно-болотних угідь міжнародного значення (які в основному розміщені вздовж кордону)можуть бути осушені, а потім засіяні. Як результат – хвороблива для всієї планети втрата біорізноманіття, колосальний викид вуглецю в атмосферу, фіаско для кліматичної політики.
- Цілі стійкого розвитку на період до 2030 року, затверджені на Саміті ООН по стійкому розвитку (2015).
В рамках цілі № 6 “Чиста вода і належні санітарні умови ” повинна здійснюватися міжнародна співпраця у сфері водопостачання і санітарії, включно із технологіями збору води, опріснення води, ефективного використання води, очищення стічних вод і т.д.
Ті самі транскордонні ріки харчують міста росії й України.При цьому їх залежність від якості води двостороння:в Україну приходять води Дніпра з росії, з України в росію тече Сіверський Донець.Навіть потаємне співробітництво у питаннях водопостачання та санітарії – невідкладна потреба, а тому здійснюється навіть під час війни. Комунальне підприємство “Вода Донбасу” всі вісім років війни працює з обох боків кордону. Вода з України кожного дня надходить по каналу Сіверський Донець-Донбас у Горлівку (тимчасово непідконтрольну Україні територію) на очищення.Певний об’єм води залишається самопроголошеним республікам, а частина відправляється назад в Україну.
Своїми силами: водний менеджмент під час війни
Умова про спільне використання й охорону прикордонних водних об’єктів у росії виконувалася тільки до 2014 року. До початку війни (у 2014 р.) обмін інформацією проходив щоквартально, або навіть щотижнево у період наводнення і зниження водності. У 2014 році прикордонні пункти на ріках, що протікають між Україною і російською федерацією, на яких здійснювався контроль якості води, в основному, були перенесені на українську територію. З того часу Україна здійснювала тільки односторонній моніторинг на ріках басейну Дніпра і Сіверського Дінця. З підписанням угоди про асоціацію України в ЄС у 2014 році Україна взяла зобов’язання визначити кордони річкових басейнів, створити механізми управління міжнародними ріками, озерами й прибережними водами й плани управління басейнами рік. І хоча такі документи повинні готуватися з урахуванням консультацій із країнами-сусідами(якщо басейн річки знаходиться не повністю всередині країни), і затверджуватися після погодження з ними – на практиці такої взаємодії з росією не відбувається. Як відмічено у Плані управління річним басейном Дніпра: “враховуючи складні політичні відносини між країнами”, тобто знову доводиться діяти в односторонньому порядку. Це сталося і з визначенням на місцевості загального кордону, який значною мірою співпадає із руслами річок. Незважаючи на підписану умову про демаркацію загального кордону, росія від цієї процедури відмовилася. Тому понад 20 річок були демарковані Україною в односторонньому порядку.
Обов’язкова в рамках євроінтеграції мережа моніторингу поверхневих вод також повинна бути розроблена у співпраці із сусідами по річних басейнах. Тільки так можливо забезпечити узгоджений і всесторонній огляд екологічного і хімічного стану вод у басейні й провести класифікацію масивів поверхневих вод, так як того вимагає Водна Рамкова Директива.
Ще більшу транскордонну загрозу для водних ресурсів України складає діяльність Білорусі (точніше, бездіяльність). На її території проходить забруднення ріки Березина, що переноситься на територію України. Одразу після запуску підприємства, що було побудоване у Світлогорську за нормами Китайської Народної Республіки жителі села Якимова Слобода і міста Світлогорськ почали скаржитися на значне погіршення здоров’я і страшний сморід. Масштаби викидів у річку шокували українські та міжнародні ЗМІ, але не білоруську владу, яка 8 років стійко виявляє свою бездіяльність. Україна зверталася за роз’ясненнями до білоруської влади, але відповіді так і не отримала. І не дивно, адже всі викиди токсичних речовин до Березини вже через кілька десятків кілометрів після Світлогірська стають не білоруською, а українською проблемою. Кожен 5 літр води у Дніпрі, це вода з Березини. Причому Дніпро (одна із найбільших європейських річок) забезпечує водою ⅔ території України, в тому числі: близько 30 млн людей, 50 великих міст і промислових центрів, близько 10 тисяч підприємств, 2,2 тис. сільських і понад 1 тис. комунальних господарств, 50 великих зрошувальних систем та 4 атомні електростанції.
Забруднення транскордонного водотоку незадовго до переходу ним кордону з Україною і відмова від спільної оцінки впливу стає порушенням Конвенції про охорону і використання транскордонних водотоків, Конвенції ЕСПО про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті, а також призводить до забруднення частини території Смарагдової мережі, як у Білорусі, так і в Україні.
“Заслужене” виключення росії із природоохоронних домовленостей
Сперечатися з тим, що росія протягом війни порушує норми міжнародного екологічного права не доводиться. Це головний аргумент, що приводиться для обґрунтування зупинки дії природоохоронних умов. Крім того, як вважає Кабінет Міністрів України, це свідчить про неповагу не тільки до України, але і до всіх країн-учасниць міжнародних екологічних угод механізмів. Без взаємодії двох країн Угода про спільне використання й охорону прикордонних водних об’єктів фактично припинила свою дію. Ні про які спільні водоохоронні та водогосподарські заходи не може бути мови, коли одна зі сторін умови не визнає суверенність іншої.
Сьогодні всім добре відома історія Маріуполя: міста, оборона якого тривала три місяці і яке зрештою було зруйноване й потрапило до окупації. Внаслідок руйнування мережі каналізації води затоплювали вулиці міста, люди використовували цю воду для миття і прибирання, адже централізоване водопостачання також було зруйноване. Це наочний приклад жорсткого порушення росією норм гуманітарного права, але це також прямий наслідок порушення її екологічних зобов’язань. А саме, положення Протоколу про воду і здоров’я, де вона закріплює гарантії на захист населення від захворювань, пов’язаних із водою. Аналізувати те, якої якості вода на окупованих територіях зараз ми не можемо, але звучать дуже тривожні сигнали.
Виключити росію із міжнародних природоохоронних умов – дійсно вагомий для міжнародної спільноти жест. За умови не чітко окресленої позиції білорусі, її може чекати схожа доля.
Ризики виключення: не буде обов’язків, не буде і порушень.
Інший бік медалі при виключенні росії (а можливо і білорусі) із механізмів міжнародної екологічної співпраці – це те, які втрати у такому випадку буде мати Україна і світ. Цілком логічно після цього чекати на заяви, схожі на ті, які звучали після виходу її із Ради Європи: Москва не буде більше виконувати будь-яких міжнародних природоохоронних умов. Тепер вже цілком офіційно.
Станом на зараз будь-яка екологічна, правозахисна організація, звичайні громадяни України можуть підняти питання про недотримання російською федерацією своїх зобов’язань. Позбавляючи членства росії чи білорусії у міжнародних екологічних організаціях цивілізований світ готує цим країнам вирок про помилування. Скажемо простіше: якщо у країни не буде обов’язків в будь-яких її діях не буде й порушень.
Не варто забувати, що за час війни Україна як ніколи наблизилася до ЄС, тому нові міждержавні стосунки треба буде відновлювати за європейськими стандартами. Ці стандарти базуються на безумовному виконанні міжнародної співпраці: спільних проектах, моніторингах, стратегіях басейнового управління і не тільки. Та й врешті, “руйнувати – не будувати”, тож якщо росія і білорусь хочуть ґрунтовно співпрацювати з Україною, то для цього буде збережена правова база.
У найближчій перспективі для України важливі виплати репарацій. Кожен огріх з боку росії, що суперечить міжнародним угодам – потенційне поповнення скарбнички України, майбутні інвестиції у післявоєнне відновлення. Виключення росії та білорусі з умов буде означати відпуск без покарання, зняття із них відповідальності й зменшення ймовірності призначення репарацій міжнародними судами.
У подальшій перспективі на Україну чекає вступ до ЄС. Без транскордонного співробітництва тоді не обійтися, але Україна і зараз дотримуватися правильної позиції, не розриваючи Угоди про спільне використання і охорону прикордонних водних об’єктів 1992 року. Якщо наважитися на цей крок, то підтримка якості води у річках після війни стане працею Сізіфа: хтось один забруднює водотік, інший приводить до норми, і так по колу.
Тож очевидним стає те, що після відновлення контролю України над всіма її землями, співпраця в частині транскордонних вод з її північно-східними сусідами буде неминуча. Інакше всі їхні проблеми “перепливуть” кордон і стануть лихом вже для України.
Автори: Валерія Колодежна, Олексій Василюк
Фото Ümit Yıldırım, Unspash
Матеріал виготовлено в рамках спільного проекту з робочою групою UWEC
