Післявоєнна доля світових нацпарків: збереження з користю для людей, держави та природи

Національні парки світу, окрім природи, зберігають історію: війн, репресій та боротьби за незалежність. Після завершення бойових дій уряди багатьох країн і самі громадяни прагнуть зберегти природні території як цінні екосистеми, місця рекреації та пам’яті. Чи можливо і чи варто відтворити таку практику в Україні?

На Конференції з питань відновлення України у Швейцарії міністр захисту довкілля Руслан Стрілець заявив про намір створити 10 показових національних природних парків у нашій державі. Слова міністра викликали бурхливі дискусії серед природоохоронців: є велика ймовірність, що таке завдання виллється в наведення марафету в 10 нацпарках, які, між іншим, мають ідеально працювати й без цього. З іншого боку, – це можливість для нашої країни, де заповідних територій втричі менше за середній показник країн ЄС.

 

У воєнний час природоохоронна справа опиняється серед перших кандидатів для урізання бюджету. Хоча держава, цивільні громадяни та військові – це гравці однієї команди. І світовий досвід доводить: від збереження природних територій виграють усі.

 

 

Природоохорона у важкі часи: компроміс держави та природи

Служба національних парків США (National Park Service) – державне агентство, що займається управлінням природоохоронними територіями з 1912 року. Найскладніший період в їхній роботі настав з початком Другої світової війни. Тоді в країні запровадили обмеження на пересування через брак бензину та каучуку. З 1941 до 1944 року, окрім зменшення кількості відвідувачів у 2,5 рази (з 19 до 7 млн/рік), над нацпарками нависала загроза видобутку природних ресурсів для забезпечення військових потреб. Не забарилося й скорочення працівників парків та фінансових надходжень.

Вирішити проблему вдалося після наради Військового відомства, Служби національних парків (NPS) та операторів паркових готелів і ресторанів:

 

військовим запропонували відпочинок на території нацпарків, а його оплата з мілітарної скарбниці покривала витрати на технічне обслуговування парків, утилізацію відходів та комунальні послуги. Експеримент наскільки припав до смаку солдатам, що деякі з них були готові не лише насолоджуватися риболовлею, а й допомагати із самоврядуванням в об’єктах ПЗФ, яким бракувало робочих рук.

 

До кінця війни функція національних парків вийшла за рамки формальних таборів відпочинку. До природоохоронних об’єктів, де відбувалися битви ще за часів громадянської війни, стали приїжджати військові підрозділи.

Такі нацпарки назвали “патріотичними”: у них військові вивчали історію країни та відпрацьовували бойові маневри. Така практика є актуальною в США і сьогодні.[1]

В Афганістані, який у більшості людей асоціюється зі збройними конфліктами, а не гіпнотичної краси природою, перший нацпарк був створений у 2009 році під час громадянської війни. І хоча територія провінції Баміан не має унікальної воєнної історії, мета створення національного парку Банд-е-Амір (Band-e Amir National Park) виходила далеко за межі природоохорони. Управління парком мало здійснюватися місцевими мешканцями, часто колишніми біженцями, які повернулися до рідних поселень. [2]

Станом на 2009 рік громадянська війна в Афганістані тривала 30 років, що неабияк підірвало у людей віру в спокійне життя. Уряд Афганістану ставив за мету відновити народну ідентичність через впровадження в парку самоврядування.

Чи спрацював цей соціальний механізм на всю потужність – невідомо, але задум був чудовий. І особливо доречний для реалізації в сільській місцевості (в Афганістані – це 75% країни), де люди зазвичай мають тісний контакт як з членами спільноти, так із землею.

 

Утім, не все, що є корисним для розбудови миру, так само позитивно впливає на екосистеми.

 

Наприклад, розселення людей у Національному парку Вірунга (Virunga National Park) відіграло вирішальну роль у стабілізації громад Демократичної Республіки Конго після Великої африканської війни 1998–2002 рр. Опісля ж слідувала деградація екосистемних послуг через надмірне використання лісових ресурсів для потреб будівництва, палива та їжі. [3] Тож модель природокористування із соціальною функцією несе безліч ризиків, які необхідно враховувати.

 

Повоєнне відновлення: природі також потрібен час відпочити

Після війни, де б вона не проходила, вистачає проблем, які потребують нагального вирішення. Ремонт інфраструктури, будівництво житла, нарощування виробництва. Як показує практика, відновлення природи – питання другорядне. Утім, лише з 1950 до 2000 року понад 80% великих збройних конфліктів у світі відбувалося в “гарячих точках” біорізноманіття – територіях, де місцеві види перебувають під загрозою зникнення [4]. У такому випадку заповідання або консервування є дієвим і не ресурсовитратним вирішенням проблеми збереження екосистем та їх видового різноманіття. Чудово, якщо це рішення ще й підтримується місцевими жителями, як це сталося в Іраку.

У 1990-х роках Саддам Хусейн “репресував” Іракські болота (вони ж – Месопотамські) разом із 250 000 болотних арабів, які жили там протягом 5000 років. До того через болота пройшли солдати кількох країн світу: під час бойових дій ірано-іракської війни у 1980-роках водно-болотні угіддя значно ускладнили проникнення іранських військ вглиб країни; слугували буферною зоною й у війні в Перській затоці 1990-1991 років (фактично, війна за визволення Кувейту, який окупував Ірак).

Важко переоцінити екосистемне значення Іракських боліт: слугуючи природним фільтром вони очищають води річок Тигр та Євфрат у їх нижній течії. Чисті від пестицидів та мінеральних добрив води прямують у Перську затоку, на шляху минаючи місто Басра. З нього й розпочалося систематичне знищення одного з найбільших водно-болотних комплексів світу, площею до 20 000 км².

На початку 1990-х років Басра – друге за величиною місто Іраку – стало центром протестів проти уряду Саддама Хусейна. Серед незгодних найбільше було болотних арабів, які, до того ж, становили перешкоду для видобутку нафти, яка залягала під болотами. У відповідь диктатор наказав бомбардувати їхні поселення. Коли Організація Об’єднаних Націй виступила проти таких дій, уряд підготував план осушення боліт і, як результат, – примусове переселення людей під приводом повернення їх до сільського господарства. [5]

З падінням режиму Хусейна у 2003 році араби повернулися до боліт, менших у десять разів у порівнянні з площею до 1990-х років. Не очікуючи на рішення зверху, вони почали своїми силами руйнувати дамби, аби повернути воду з каналів. До відновлення долучилася Канада, яка в рамках Канадсько-іракської ініціативи болотних угідь запропонувала 10 сценаріїв їх розвитку в майбутньому. [6]

 

У 2013 уряд Іраку оголосив створення тут першого в країні національного парку. Повоєнне відновлення країни не може відбуватися окремо від реабілітації природи. Це урок для нас від жителів месопотамських боліт, які самотужки повернули собі свій дім.

 

 

“Червона зона” у Франції – загальна назва законсервованих земель, на яких відбувалися бойові дії часів Першої світової війни. Про це ми раніше згадували у статті “Якою має бути доля пошкоджених вибухами українських територій?”. Після війни будь-яка людська діяльність була заборонена на 1200 км² території. За деякий час уряд Франції розробив схему районування залежно від ступеня пошкоджень.

Протягом останніх 100 років деякі села, що були повністю зруйновані, відбудували, деякі залишилися “привидами”. У національних, регіональних природних парках, які були створені у безпечних зонах, як-от Montagne de Reims Regional Natural Park, пам’ять про загиблих солдат вшановується на мистецьких резиденціях. [7] У кожному парку встановлені меморіали на їх честь. Місцеві жителі збирають різноманітні артефакти війни у приватних музеях, проводять екскурсії туристичними стежками. [8]

 

 

Крізь роки: природа як очевидець подій

Довготерміновий вплив війни частіше помітний саме в соціальній сфері. Особливо чутливим є суспільство після перемоги у війні за незалежність. Адже саме такі війни завдають найболючіших втрат. Ми знайшли приклади країн, які пішли шляхом створення національних природних парків на місцях ключових подій їхніх національно-визвольних війн.

Національний парк Кастель (Castel National Park), що в Ізраїлі, був створений після війни за його незалежність (або Арабо-ізраїльської війни 1947—1949 років). У середземноморських лісах, що перебувають під охороною держави, видніються траншеї та бункери воєнних часів. Саме тут спалахнула війна за незалежність Ізраїлю після відхилення арабами плану поділу земель Генеральної Асамблеї ООН у 1947 році. Тоді палестинський Аль-Касталь виконував функцію контрольної позиції на шляху до Єрусалиму, тож став першим захопленим євреями селищем у Війні за незалежність.[9]

 

Нині працівники парку проводять тут екскурсії та готують експозиції, в яких розповідають про ціну незалежності, яку заплатив ізраїльський народ.

 

Другим за популярністю туристичним напрямком у Латвії є найбільший у країні Національний парк Гауя (Gauja National Park), територія якого внесена до Natura 2000. Латиші, які прирівнюють окупацію їх території військами СРСР до дій гітлерівців, і тут використали нагоду нагадати молодому поколінню про визвольні бої, що відбувалися на території сучасного парку.

На честь героїв однієї Цесіської битви часів визвольної війни з червоною армією 1918-1920 рр. у парку споруджено 8 пам’ятників! Відвідувачі можуть також дізнатися про події партизанського національного спротиву 1944-1957 рр., відвідавши реставрований бункер “лісових братів” – загальна назва партизанського опору в країнах Балтії проти радянської окупації, розпочатої за пактом Молотова-Ріббентропа – «Межа браль’ї» («Mežabrāļi»). У музейних комплексах на території парку проводять тематичні екскурсії та квести. [10]

 

Історична унікальність: повоєнна природоохорона в Україні

Як бачимо, у природних резерватах можуть охоронятися не лише біотопи, флора та фауна. У них “консервуються” й історичні події. Чи відомі такі приклади в Україні? Звісно. Частіше за все це реставровані криївки – бункери часів УПА в густих заростях лісу, що набули популярності під час війни з каральними органами СРСР з 1917 до 1960-их рр. Їх можна відвідати на екологічних маршрутах, запропонованих національними парками Львівщини (НПП «Північне Поділля», “Сколівські бескиди”), Івано-Франківщини («Гуцульщина»), Волині (Ківерцівський НПП «Цуманська пуща»).

 

 

Поблизу деяких з перелічених національних парків є лише інформаційні стенди, а ось в НПП «Цуманська пуща» у садибі, на території якої існувала повстанська криївка, не один рік проводився фестиваль повстанської пісні «Криївка Перця». У чималій кількості нацпарків зберігаються історичні пам’ятки часів Другої світової війни, як-от опорний пункт оборонної системи угорських військ «Лінія Арпада» в НПП “Ужанський” чи Київський укріплений район (система укріплень, валів та окопів) у НПП “Голосіївський”.

Знаходимо й випадки поступової втрати історичної пам’яті. Сплавляючись на байдарках у НПП “Бузький Гард” (Миколаївщина, річка Південний Буг), ви можете пропливти повз острів і не дізнатися, що саме тут розташовувався адміністративний центр останньої паланки Війська Запорозького періоду Нової Січі. Кінбурнська коса (НПП “Білобережжя Святослава”) відома серед туристів своїми пляжами, хоч має не менш насичену історію. Саме тут набирав обертів розвиток Чорноморського козацтва під проводом кошового отамана Сидора Білого. Схожих прикладів чимало. Час визначатися: яку модель природоохорони обере Україна після війни?

• Землевласникам хотітиметься чим швидше сіяти збіжжя на продаж для короткострокової економічної вигоди. Але чи не краще принаймні на певний період законсервувати землі, рівень забруднення важкими металами яких зашкалює?
• Легше забути про період окупації та запеклі бої, що велися на території нацпарків та заповідників, повернути їх до звичайного режиму функціонування. Але маємо й альтернативу – дати шанс наступним поколінням знайомитися не лише з їх природою, а й з історією. Встановити ознайомчі стенди на місцях визначних боїв, реставрувати битви, проводити екскурсії та влаштовувати фестивалі. Фактично, усе це – вдалі приклади ненав’язливого патріотичного виховання, вшанування пам’яті героїв України та важливе нагадування про ціну, яку наш народ заплатив за свободу.
• Можна створювати нові природоохоронні території для досягнення показників заповідання, необхідних для євроінтеграції. А можна створювати нові нацпарки для людей. Вони міститимуть спеціальні програми відпочинку для ветеранів війни; місця для проведення заходів на історичну, екологічну тематику для всіх охочих. Це можливість для українців заново відкрити для себе екосистемні послуги, пов’язані із формуванням культурної ідентичності етнічних і соціальних груп, а не лише зі споживацькими потребами.

Природоохоронний потенціал України потужний і перспективний. У час, коли світ готовий підтримувати нашу державу, як ніколи, наше завдання – зробити все, аби використати цю підтримку з максимальною користю – для людей, держави та природи.

 

Авторка Валерія Колодежна