В Україні існує розроблена державою карта посівів – інструмент, який дозволяє відстежувати, які саме культури вирощують аграрії та на яких площах. Спочатку вона була створена для моніторингу агровиробництва та розподілу дотацій, але ми знайшли для неї ще одне корисне застосування.
Карта посівів базується на аналізі супутникових знімків і дає змогу відстежувати зміни в землекористуванні. На ній відображаються не лише поля, а й річки, ліси, водойми, болота та необроблювані землі. Це дозволяє швидко виявляти порушення: самовільне зайняття територій, розорювання прибережних захисних смуг, пасовищ та сіножатей.
Ми почали використовувати карту посівів для моніторингу таких порушень і вже отримали перші результати. Завдяки нашим зверненням вдалося зупинити незаконне розорювання прибережних смуг та самовільне зайняття фермерами землі у чотирьох випадках. Екологічна інспекція підтвердила факти порушень і передала справи до поліції для подальшого розслідування.
Проте виникає питання: якщо карта у вільному доступі, чому державні органи — Держгеокадастр, Держекоінспекція та інші — досі не використовують її для системного моніторингу? Чому екологічні та економічні злочини помічає не держава, а громадськість?
Рішення очевидне: державні органи мають використовувати карту посівів для контролю та оперативного реагування на порушення.
Якщо існує ефективний інструмент моніторингу, то чому він досі не працює на користь довкілля?
